вверх
Понедельник
11 Декабря

Ірен Роздобудько: Читачів достатньо, а нам не вистачає книгарень і механізмів книгорозповсюдження

01.06.2017 13:02
IBLOCK_TYPE_ID = articles; ID = 526048

Автор понад 30 книг, сценарист («Ґудзик», «Поводир», «Осінні квіти», «Пастка» та інші) і журналіст Ірен Роздобудько приваблює своєю відкритістю і безпосередністю. Мабуть, з її творів багато читачів дізнаються про себе, на сторінках її книг знайдуть відповіді на свої питання. І це спрацьовує. «Рецепти», випробувані в своєму житті, Ірен переносить на папір, обрамляючи в «словесне мереживо». Ще письменниця захоплюється малюванням, вишивкою - це для неї арт-терапія. На фестивалі «Книжковий Арсенал», що проходив у травні в столиці, «ОстроВ» поспілкувався з відомою українською письменницею.

Ви з Донецька, і вже давно живете у Києві. Бажання виїхати з рідного міста у Вас поступово дозрівало або це було раптове рішення? Ви не бачили там перспектив для свого розвитку, чи, можливо, в Донецьку Вас щось обмежувало?

- Я вчилася в Київському університеті імені Шевченка на заочному відділенні і двічі на рік виїжджала на сесії до Києва, хоча особливого бажання і можливостей переїхати до столиці у мене не було. Переїзд, який відбувся майже тридцять років тому, не був пов’язаний з обмеженнями, пошуками нових перспектив або кар’єрних планів.

Проте, мене завжди – скільки себе пам’ятаю, тягнуло дізнатися, що знаходиться за «межами мого подвір’я». Була така жага до всього нового і невідомого. А ще я не терплю ніяких обмежень, яких у часи юності було досить багато. Скажімо, щоб купити книгу, яку хочеш прочитати, необхідно було їхати за нею до… лісосмуги, де по вихідних збирався книжковий «чорний ринок». На телебаченні було три (!) програми; про те, що відбувається в світі, доводилося дізнаватися з радіоприймачів, які транслювали «ворожі голоси».

Я думаю, що такі «обмеження» відчували скрізь, не тільки в Донецьку. Але дійсно, в якийсь час мені стало просто «тісно» в рідному місті. Але, вважаю, то було на підсвідомому рівні. Адже все, що мені тоді було потрібно, я брала методом «тика» – з книжок, зі спілкувань; і знала, що рамки, в які тебе намагаються втиснути, треба – необхідно(!) – ламати. Така впевненість визрівала довго, а рішення переїхати було спонтанним. Все сталося одного дня: зібрала валізу з дитячими речами (доньці було три роки), вранці купила квиток, увечері – на літак. Арендована квартира; повна невизначеність…

А потім почалося зовсім інше життя, інші знання й інші книжки. І тільки через кілька років, проведених в Києві, прийшло усвідомлення того, наскільки я була обмежена в знаннях про Україну. І досада. І сором. І почуття провини за те, що я багато чого не знала. Довелося надолужувати.

Чи бували ви на Донбасі з початку війни?

- Я часто була в рідних краях до війни – зустрічалася з читачами Донецька, Маріуполя, Горлівки. Буквально за рік до війни не було навіть найменшого відчуття, що на Донбасі може таке статися. Скрізь зустрічали з хлібом-сіллю, підписували книжки, велися цікаві розмови. Зауважу: українською мовою. І ніяких нарікань чи найменшого спротиву я не відчувала. Тому події, які відбулися потім, – для мене особистий біль.

Мені не довелося поки що поїхати до Краматорська, Костянтинівки чи Слов’янська, де вже побували мої друзі-письменники – я їм заздрю. І обов’язково приєднаюся до таких подорожей. Проте, за цей час я стільки книжок вислала на Схід – і особисто, і в рамках різних мистецьких акцій. Особливо раділа, коли до мене зверталися бібліотекарі. Багато письменників діяли так само, адже потреба в українському слові на Сході, як виявилося, чимала.

Взагалі-то цим давно мала б опікуватися держава…

В одній з ваших книг, що вийшли останнім часом, - "Ґудзик-2", йдеться про події Майдану, війни на Донбасі. І, якщо я не помиляюся, Ви у цій книзі цитуєте слова з щоденника вашого дідуся. Використання таких документальних фактів – це рефлексія на те, що відбувається, чи щось інше?

- Так, в останній частині «Ґудзика-2» я використовую деякі факти з воєнного щоденника мого діда, який загинув в 1943-у році під Києвом. Там є дуже цікаві спостереження і факти, про які ніхто ніколи не говорив. Скажімо, про неготовність армії до війни, про «одну гвинтівку на п’ятьох» і здобування їжі в польових умовах. Дивним чином ці спогади перегукуються з цією війною. І для головного героя книги ситуація виявляється абсурдною, адже на Україну напали онуки тих, з ким його дідусь воював пліч-о-пліч. Взагалі, я не знаю, що робити з цим щоденником – і ось таким чином, через «Ґудзик-2», згадала свого дідуся. Виявилося, з далекого минулого пролунали досить актуальні речі.

Щодо "Ґудзика"- перша книга вийшла 10 років тому, і виявилася знаковою для Вас: вийшов однойменний фільм (до якого Ви написали свій перший сценарій) і отримав першу премію на кінофестивалі в Чорногорії. Чим Вас приваблює сценарна діяльність? Скільки фільмів вже знято за вашими сценаріями?

- Загалом – дев’ять. І два-три – «на підході». Проте, лише шість із них написані не під псевдонімом. Я люблю кіно – цим все пояснюється. А якщо я щось люблю, мені необхідно до найменших деталей дізнатися, «як воно зроблено». Ця любов і це бажання привели мене до кінодраматургії. Сценарна діяльність – не схожа на літературну. Тим вона мене і приваблює. Новизною й іншими підходами до тексту.

А наскільки є ймовірність побачити на екрані "Ґудзик-2"?

- В світлі прийняття закону про квоти на українське кіно, ймовірність зростає. Але це залежить не від мене. Рішення приймають ті, хто має кошти на такі зйомки. А я завжди готова написати якісний сценарій.

Трейлер фільму "Ґудзик"

Фільми за Вашими творами можна побачити на екрані, і це привертає нових глядачів/читачів. Яка на сьогодні Ваша читацька аудиторія? Як вона змінюється?

- Вона змінюється лише за часом: підростає нове покоління, і серед нових читачів я бачу тих, хто починає читати мої книжки вперше. І це дуже приємно. А ті, хто читав їх п’ятнадцять років тому, коли я починала, так і лишаються зі мною. А щодо розмаїття цієї аудиторії, то я сама, часом, гублюся на зустрічах, адже бачу в залі і дітей, і студентів, і бабусь. Хіба що додалася аудиторія чоловіків. Адже половина моїх книжок написана від імені чоловіка.

Ви говорили, що через Ваші твори змінюються якщо не долі, то певні періоди в житті Ваших читачів. Наприклад, які саме?

- Таких прикладів у мене багато. Кожний – індивідуальний. Часом підходять читачі і кажуть, що завдяки прочитаному у книжці зробили якийсь важливий для себе крок: змінили роботу чи зробили щось таке, про що лише мріяли. Це для мене – найвища оцінка. Я вважаю, що, по-перше, книга має вести за собою, а по-друге – не можна писати про щось, не випробувавши це на собі. Те, в чому я впевнена – завжди «працює» в книжках. Можливо, тому читачам припадають до душі мої «рецепти». Один із них досить простий: «життя коротке, і воно минає – отже треба робити все тут і тепер. Іншого життя не буде»…

А як змінили і вплинули на Вашу творчість події, що відбуваються в Україні?

- Звісно, якби не ці події, ми усі лишалися б в анабіозі і ілюзіях. Я думаю, що ми всі змінилися. І мені важливо зафіксувати ці зміни, проаналізувати їх. Наше життя розділилося на «до війни» і на те, що відбувається зараз – і в Україні, і в світі. Ми живемо в часи змін. І тут я не згодна зі східними філософами, які говорили, що жити в часи змін – погано. Я так не вважаю. Нам випало бути учасниками цих змін, а не дрімати на диванах з пляшкою пива в руках.

Для того, щоб повернути Донбас і Крим, як Ви вважаєте, що повинні робити діячі культури?

- Робити своє. І щоденно. Кажучи пафосно: допомагати суспільству стати дійсно громадянським, не байдужим, свідомим і вміти аналізувати ситуацію. Слово – це теж зброя. Ми цього недооцінювали, поки на нашу землю не прийшов «руський мир» зі своєю потужною пропагандою.

У контексті подій, що відбуваються в Україні, як Ви вважаєте, чи змінилося сьогодні в українській культурі поняття "героя" - яким він повинен бути?

- Не пияком, не бабієм, не шароварником, не стражденним рефлексантом, не злиднем, не невігласом. Таких героїв нам не вистачає в літературі, проте таких героїв створило саме життя. І це теж великий плюс нашого часу, не зважаючи на всі жертви, про які ми будемо пам’ятати.

А як можна залучити читача до української книги? На Вашу думку, наскільки зараз змінився портрет українського читача?

- Якщо років десять тому ще дійсно треба було «залучати», то зараз треба лише підтримати український книжковий бізнес на державному рівні. Читачів вистачає – не вистачає книгарень і механізмів книгорозповсюдження, квот, реклами і т.п. Читач помолодшав, а читати стало модним і навіть – необхідним, якщо хочеш виглядати розумним в будь-якому товаристві. Не все ж говорити про «тарифи» – як бабці на лаві. Молодим вести про це мову нецікаво і безперспективно.

В чому полягає "рецепт успішної книги"?

- У чесності автора. А в це поняття входить все: і власний досвід, і любов до людей, і вміння писати майстерно з точки зору стилістики, і цікаві історії, які б не залишали байдужими багатьох.

Взагалі-то, я користуюсь таким «рецептом»: поганий письменник пише про себе, а добрий – про нас. Коли я сама читаю таку книгу, «ніби написану про мене», я розумію, що читаю доброго письменника. Ось коли у читача виникає така думка, це і є ознака успішної книги.

Наразі над якою книгою Ви працюєте?

- Вперше не хочу зурочити, адже я завжди залюбки ділюся «творчими планами». Можу сказати лише, що спочатку це буде (вже є) сценарій, а потім – книга. Вона буде досить несподіваною, адже в основі – яскрава і загадкова доля відомої історичної особистості, яку знає весь світ. А ми знаємо мало. Ось така інтрига. Нехай зберігається.

Наскільки я знаю, Ви ще багато малюєте. Які сюжети Вас цікавлять? Ви цим займаєтеся, як то кажуть, для себе, або проводите виставки своїх робіт, можливо, продаєте?

- Мої малювання (графіка, вітражі), мої вишивки бісером і інші «бічні» хобі виникають, як я кажу, на «нервовому ґрунті». Тобто, коли я переживаю якісь потужні емоції – їх обов’язково треба у щось «переплавити». От і починаю щось робити руками. І не важливо – вмію я це, чи ні. Тому всі мої роботи – непрофесійні, смішні і недбалі. Це – зафіксовані емоції, не більше. Часом людям це подобається. І тоді проводяться виставки.

Остання відбулася в квітні цього року в Музеї літератури. Це була родинна виставка, де, крім моїх вітражів і вишивок, було виставлено роботи чоловіка Ігоря Жука, який, крім того, що фізик-науковець, отримав ще й художні знання в майстерні відомих українських митців Г. Зубченко та Г. Пришедька, і дітей – донька і зять професійні скульптори. Так що я серед такої родинної творчої спілки виглядаю божевільним неофітом.


Мені пропонували продати роботи, але то – абсурд, адже я не вважаю їх цінністю. Проте, коли почалася війна, за допомоги нашого волонтера, на сходах Консерваторії я розпродала всі вітражі своїх «Майданівських Ангелів» – і всі кошти відразу пішли на потреби наших хлопців-добровольців. Це єдиний випадок «продажу». А взагалі, свої роботи я дарую. І малюю нові.

Бесідувала Ірина Голіздра, "ОстроВ"






ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ